Мета: виховувати в учнів почуття національної гідності, любові до рідного слова, розуміння своєї причетності до долі рідної мови; формувати переконаність у нетлінності духовних скарбів народу, повагу до рідних святинь.
Лунає українська мелодія, виходять ведучі
Ведуча: Україно, мій коханий краю,
Мати наша рідна і свята!
Небо чисте над тобою має,
Медом диха нива золота.
Ведучий: Ми з тобою завжди, Україно,
Ми з тобою разом повсякчас,
Поки б'ється в грудях серце вірне
І допоки в душах жар не згас.
Ведуча: Україно! Ти для мене диво.
І нехай пливе за роком рік,
Буду, мамо, горда і щаслива
З тебе чудуватися повік.
Ведучий: Ти, рідна мово, чиста, як роса,
Цілюща й невичерпна, як криниця.
Світлиця наша, гордість і краса,
Ти- розуму народного скарбниця.
Ведуча: Шановні учителі та гімназисти! Сьогоднішній день 21 лютого, присвячений одному з найбільших скарбів, що має наш народ - мові. Адже наша українська мова - то дзеркало душі народу, то святиня, з якою пов’язане не тільки минуле, а й майбутнє .
І читець декламує вірш Юрія Павленка «Молюсь завжди я красі твоїй»
Українська моя рідна мово,
В кожнім слові твоїм - цілий світ!
Бачу барви у нім веселкові
І калини червоної цвіт.
А ще небо, блакитне, бездонне,
І Ярило, й пшеничні поля,
Плескіт рік, шум гаїв невгамовний-
Вся моя українська земля.
Українська моя рідна мово,
Не одна тобі тисяча літ!
Таке ж давнє твоє кожне слово,
Як і весь різнобарвний наш світ!
І хоч ти лиш пелюстка яскрава
В запашній квітці мов світовій,
Мово рідна моя і ласкава,
Молюсь завжди красі я твоїй!
Ведуча: Рідна мова... Вона неповторна, співуча і мелодійна, бо увібрала в себе шум вічнозелених смерек, гомін полів, запах лук і трав.
Ведучий: І, мабуть, саме тому сталося так, що Господом українському народові, який має таку чудову мову, було даровано найкращий і безцінний скарб - пісню, ніжними мелодіями якої захоплювалися, зачаровувалися усі, хто бодай раз почув її.
Ведуча: Давайте заглянемо у сиву давнину і згадаємо, як сталося так, що нам, українцям, Богом була дарована пісня.
Інсценізація легенди про пісню.
Автор: Якось Господь Бог вирішив наділити дітей світу талантами. Французи вибрали елегантність і красу, угорці - любов до господарювання, німці - дисципліну і порядок, росіяни - владність, поляки - здатність до торгівлі, італійці одержали хист до музики... Обдарувавши всіх, підвівся Господь Бог зі святого трону і раптом побачив у куточку дівчину. Вона була боса, одягнута у вишиванку, руса коса переплетена синьою стрічкою, на голові мала вінок із червоної калини.
Господь: Хто ти? Чого плачеш?
Дівчина-Україна- Я - Україна, а плачу, бо стогне моя земля від пролитої крові й пожеж. Брати мої на чужині, на чужій роботі, вороги знущаються з удів і сиріт, у своїй хаті немаєправди й волі.
Господь:Чого ж ти не підійшла до мене раніше? Я всі таланти роздав. Як же допомогти тобі?
Дівчина хотіла вже йти, та Господь Бог, піднявши правицю, зупинив її:
-Є в мене неоціненний дар, який уславить тебе на цілий світ. Це - пісня.
Узяла дівчина -Україна дарунок і міцно притиснула його до серця. Поклонилася низенько Всевишньому і з ясним обличчям і вірою понесла пісню в народ.
Дівчина-Україна виконує пісню
Ведучий: Багато води протекло з тих пір, багато років промайнуло, багато чого пережили ми, бо не завжди рідне слово, рідна пісня мали змогу вільно звучати.
Інсценізація «Дівочі вечорниці»
I дівчина: Дівчата, а ходімо на пагорб на вечорниці, я покажу вам, що купив
мені батько.
II дівчина: Добре тобі, Оксано, батько й до школи віддав, і книги гарні купує.
А я хоч і хочу, та немає за що вчитися.
III дівчина: Не сумуй, не одна ти не вмієш читати і писати. Та що вдієш, що
батьки наші бідні, ледь хліба та каші вистачає на зиму, та й пан погано гроші
платить.
IV дівчина: А в мене не те що книг, чобіт на зиму немає, буду сидіти в хаті,
бо як же босій по землі ходити.
І дівчина: А давайте краще заведемо нашої української, доки наглядач не
побачив.
(Звучить українська пісня)
Наглядач: А что это вы здєсь бездельничаете? Ану быстро роботать, а не то
не защитаю день! Розорались своими хохлацкими песнями. Лучше бы наш
благородний язык учили, панский. .
,
Ведучий: Історія кожного народу має героїчні і трагічні, щасливі і нещасні сторінки. На долю України випали великі поневіряння: турецько - татарські орди, польські феодали, російський царизм хотіли поневолити наш народ, Забороняли мати власну історію, культуру, мову. Ось кілька сторінок «скорботного календаря» української мови.
На сцену виходять учні, що тримають у руках листки із трагічними датами
1720 рік - російський цар Петро І забороняє друкувати книги українською мовою.
1775 рік - зруйновано Запорозьку Січ і закрито українські школи при
полкових козацьких канцеляріях.
1862 рік - заборонено видавати книжки українською мовою.
1908 рік - вся культурна .освітня діяльність в Україні визнана урядом Росії шкідливою.
1938 рік - сталінський уряд видає постанову про обов'язкове вивчення російської мови, чим підтинає коріння українській мові.
1989 рік - видано постанову, яка закріплювала в Україні російську мову як офіційну загальнодержавну мову, чим українську мову було відсунуто на другий план, що позначається ще й сьогодні...
Ведучий: Історія нашої мови, як і народу. справді, непроста, але і повчальна. Вона свідчить про якусь незбагненну силу українців, їх здатність знову й знову відроджуватись.
Ведуча: Перегортаю сторінки далі у минуле і пильно придивляюсь до вас, мої прапрадіди. Якими ви були у той далекий час? Засівали ниву, боронили рідну землю, боролися за волю, за життя.
У пісні біль і радість виливали,
Плекали мову, як мале дитя,
Не раз вас доля гнала на чужину,
Ти, Роксолано, щастя там знайшла.
Але свою кохану Україну
Ніколи вже забути не змогла.
Інсценізація монологу Роксолани з роману П. Загребельного «Роксолана».
Земле рідна! Бачу тебе щедру й заквітчану, бачу степи твої широкі і ріки, повні спокою і смутку, і лебедіння ранків над ночами, і ліси, що тріпочуть,мов пташині крила, і небо високе, мов усміх моєї матері, яку від мене забрали. А мова, мово моя, піснею звучиш, як ножем ранять спогади про мову, про пісню.
А я, Боже мій, я все життя була прикута до чужої землі, і діти мої, вирісши, вважають її рідною, а про мою Вітчизну не хочуть і слухати. Так само й про мову, бо що мова без Вітчизни! Хіба що згадають коли-небудь пісні, які виспівувала над їхніми колисками. Виспівувала тихенько, щоб ніхто не почув.
Боже мій, як би я хотіла полинути на Вкраїну,покликати за собою дітей своїх.
Сиділа на золотому троні 17 років, а перед очима завжди стояв батьківський дім, осяяний золотим сонцем. Боже праведний, віддала б усе золото світу за те, щоб опинитися у батьківському домі, сидіти біля вікна,
Слухати притишений голос матері рідною мовою, дивитися на далекий ліс над річкою, на небо і ні про що не думати.
Що ж я можу зробити для своєї землі, чим зарадити?
Я все життя благала султана не воювати українських земель. І він послухав. А життя пройшло на чужині. Страшно мені тут помирати, та нарешті настане кінець моїй вічній покинутості і безпритульності. Життя було занадто коротке для моєї душі, ворожі сили завжди оточували мене, навіть у хвилини найвищих злетів - хіба піддалася їм бодай раз, хіба відступилася, злякалася? Зберегла себе серед стихій і ворожнеч, але найдорожчого - дітей своїх - захистити не зуміла. Не зуміла. Бо все довкола так і лишилося чуже: чужа земля, чужа мова, чуже небо, чужі дерева, чужі дощі. Так, я зрозуміла, що заснувати свій рід можна тільки на своїй землі, заплідненій трудом предків твоїх. Не заснуєш роду на пустім місці.
Пісню «Лелеченьки»виконує Роксолана
Ведучий: На жаль, були серед нас, українців, такі, що заражувалися вірусом україноненависництва. Не розуміли ті люди, що це не просто смішно, а й трагічно для них невгасимо прагнути відірватися від національного коріння.
Інсценізація уривка з п'єси М. Куліша «Мина Мазайло»
Перша сцена
Уля прийшла. Рина до неї, од люстра:
-Ой, Улю, ой, тільки Улю, і тобі не сором! Я жду тебе, жду, жду! Нерви як не луснуть, серце знемоглося. Ти не можеш з`явить собі, що у нас в квартирі робиться! Це ти купила нові рукавички? За скільки?.. Що тільки, Улю, робиться! Братик мій Мокій уже збожеволів од своєї укрмови, ти розумієш?
Уля тільки на двері – і собі до люстра.
Виглянулась. Примружила очі:
-За три сорок!
Рина до люстра. Зробила трагічні очі:
-І, мабуть, уб’є папу. За три сорок? Дешево… Або папа його, бо вже третя лампочка перегоріла – так пише по-українському, цілу ніч пише, ти розумієш, навіть вірші пише!
Уля повернулася од люстра:
-Що ти кажеш?
Рина до люстра, перехрестилася:
-От на! А папа не те що од Мокія укрмови слухати не хоче, а навпаки – наше малоросійське прізвище змінити хоче і вже напитує собі вчительку, щоб могла навчити його правильно говорити по-руському, наприклад, не «сапоги», а «сапогі»…
Уля навіть од люстра відійшла:
-Так?
Рина
-А Мокій не тільки не зна про це, а навпаки – мріє, ти розумієш, мріє до нашого прізвища Мазайло додати ще Квач.
Уля аж сіла:
-Та що ти кажеш?
-А папа ще зранку пішов до загсу на вивідки, чи можна змінити прізвище і чи має він право заставити Мокія, ти розумієш? Мокій про це нічого не зна, розумієш? Мама пише секретного в цій справі листа до тьоті Моті в Курськ, щоб Тьотя Мотя негайно ( гукнула в двері. «Мамо, на хвилинку!..») До Улі якнайскоріше приїхала, ти розумієш? Розумієш тепер, що в нас у квартирі робиться!
Уля:
-Слухай, Ринко! Невже і прізвище в загсі міняють?
- А ти думала де? Тільки в загсі! Прізвище, ім. я, по батькові, все життя тепер можна змінити тільки в загсі, розумієш? Ой Улю, ой Улюню! Коли ти мене любиш, зроби так, щоб Мокій закохався у тебе. Може, він кине свої українські фантазії, може, хоч прізвище дасть поміняти…
-Ха-ха! Хіба це поможе?
- Поможе. Закохуються ж так, що на розтрату йдуть, про партію забувають, і не абихто…Улюню! Золотко!
- Ти серйозно?
- Серйозно.
- Не зможу я цього зробити.
- Чого?
-Ну, просто не зможу. Хіба я така?
-Зможеш! У тебе чарівні очі, чудесні губи, прекрасний бюст. Ти його одним махом закохаєш.
-Це тобі так здається.
-От на! Він мені навіть якось сказав, що в тебе напрочуд гарні очі.
-Серйозно?
-Серйозно! Тим гарні, казав, що іноді нагадують два вечірні озерця в степу.
Уля в люстро:
-Що ти кажеш?
-От на!
Уля роздумливо, мрійно:
-Два вечірні озерця.
Рина підкреслено:
-Не забувай – у степу.
Друга сцена
Увійшов Мокій. Певно, читав, бо з книжкою, олівцем і сантиметр у руках:
-Гм… це ви?
Уля:
-Я… по книжку… А ви думали хто7
Мокій:
-Думав, що це ви.
В Улі забриніло в грудях:
-Серйозно?.. А я по книжку до вас.
-По яку?
Уля трошки розгубилась:
-По яку? Взагалі по українську книжку.
У Мокія забриніло в грудях:
-Серйозно? Дуже приємно. Радію вам, Улю.
-Серйозно?
- Серйозно. Якої ж вам книжки дати? З поезії? З прози? З наукових, соціально-економічних?
-Котру можна буде.
-Вибирайте.
-Ну дайте… яку ви хочете.
Мокій зворушено:
-Та я б хотів, щоб ви всі їх перечитали, Улю!
-А це у вас яка?
-Це?.. Це книжка з української етнографії та антропології.
Уля вже не знала, що далі казати, та:
-Серйозно?
Мокій:
-Подивіться.
Уля подивилась:
-Гарна книжка – в палітурках і, здається, з золотим обрєзом?
-Ану, як?
Мокій піднесено:
-Книжка з золотими берегами. Правда прекрасно?
-Надзвичайно!
-А що іще можна сказати про матерію, що вона з берегами. Фартух дорогий – золоті береги.
Уля щиро:
-Прекрасно!
Мокій зраділо:
-Серйозно?
Уля цілком, щиро:
-Надзвичайно! Фартух дорогий, золоті береги… А скажіть, як буде по-вкраїнському «чулки з роздвой кайомкой»? Отакі, як у мене. Ось…
Хотіла показати, та засоромилась. Похилилась.
Мокій того майже не помітив. Ще більш піднесено:
-Панчохи з рожевими бережками.
Уля:
-Надзвичайно!
Мокій ще більше запалився:
-А то ще кажуть: миска з крутими берегами. Або пустився берега чоловік, по-руському – на проізвол судьби. Або, нарешті, кажуть, берега дати… Наприклад, треба українській неписьменності берега дати! Ах, Улю. Як ще ми погано знаємо українську мову. Кажемо, наприклад: потяг іде третьою швидкістю, а треба – поїзд третім погоном іде. Погін, а не швидкість. А яка ж вона поетична, милозвучна, що вже багата… Та ось балакати, гомоніти, гуторити, повідати, торочити, точити, базікати, цвенькати, бубоніти, лепетати, жебоніти, верзти, плести, герготати, бурмотати, патякати, варнякати, пасталакати, хамаркати, мимрити, цокотіти…
Вже втретє дзвонив у сінях дзвоник, коли Мокій та Уля почули.
Пішла одчиняти Уля.
Третя сцена
В кімнату входить Мазайло
-Дайте води! (випив води. Помацав серце) Думав не переживе…
Уля і Рина:
-Не міняють?
Мазайло:
-Ще як я підходив до загсу – думалось: а що, як там сидить не службовець, а українець? Почує, що міняю, так би мовити, його малоросійське і заноровиться… Увійшов, а він сухо, якимсь арифметичним голосом: «Вам чого?»… «Як чого? Як чого?- заскакало огненно в голові. …кажу, носю я це прізвище, а воно, як віспа на житті- Мазайло! Ще малим, як оддав батько в город до школи, першого ж дня на регіт взяли: Мазайло! Жодна гімназиска не хотіла гуляти - Мазайло! За репетитора не брали- Мазайло! На службу не приймали - Мазайло! Од кохання відмовлялися- Мазайло! А він знову: «Вам чого?»
Рина:
-І маму обдурив. Вона покохала не Мазайла, а Мазалова, чом не сказав? І тапер сміються, регочуть - Мокрина Мазайло, не сказав?
Мазайло:
-От я й кажу, треба срочно міняти те кляте прізвище, інакше не буде нам щастя.
Рина:
-З Мокієм що робити, батьку?
Він же і слухати не захоче…
Мина:
-Він ще не знає? …Заставлю! Виб’ю з голови дур український! Я йому покажу, як батька слухати!
Четверта сцена
Входять Мина, Рина, Уля, мати, Мокій. Мина тримає у руках газету «Комсомолець України», дає газету Улі і Рині.
Мина: Поможіть хоч ви! Сам уже не можу, хіба ж не бачите…
Будь ласка, будь ласка, молодії люди, прочитайте.
Рина: А що тут таке?
Мазайло: Серце ще зранку… Та краще прочитайте самі! Голосно прочитайте! Будь ласка, одчиніть там вікно, двері, щоб усім було чути! Всім, всім, всім!
Рина, придивляючись почала читати:
-Українізація.
Мина: Не те читаєш, не те і не там.
Рина: Читай, Улю, згори, коли на те пішло.
Уля (швидко): «Адміністрація маріупольського заводу не пустила на завод комісії в справі українізації…»
Мокій: Та не про те, не про те. Дивився в об’явах!
Уля: За останній час набагато збільшився попит на українську книжку поміж робітництвом на харківських заводах… За систематичний зловмисний опір українізації…
Мокій: Ах, Боже ти мій! Та що ви там вичитуєте про якусь там українізацію… Ви знову прочитайте оповістки!
Уля: Ой, та невже?
Мазайло: А ви думали! Серце ж кажу…
Уля: «За постановою комісії в справах українізації, що перевірила апарат Донвугілля, звільнено з посади за систематичний і зловмисний опір українізації службовця Мазайла-Мазєніна»
Всі охнули.
Мазайлиха: Що ж це таке, як це?
II читець декламує вірш Олеся Лупія «Говоріть»
Говоріть, як колись вас навчала матуся.
Говоріть, як навчав у дитинстві татусь.
Легко так, вільно так, щоб слова були в русі,
Не тримайте слова, віддавайте комусь
Щиро так, м'яко так починайте казати,
Як воліла б відкритись ваша душа.
Може, хочеться їй у словах політати,
Привітати когось, а чи дать відкоша.
Слів у мові мільйон, вибирайте найкращі,
Кожне з них лиш торкни,- як струна виграва.
Зрозумілі, вагомі й усі вони ваші-
Мелодійні дзвінкі, українські слова.
Говоріть про любов і про віру у щастя,
Уникайте мовчання, нудьги і ниття.
Говоріть, хай в розмові слова веселяться,
Говоріть і продовжуйте мові життя!
Ведучий: Ми і сьогодні на кожному кроці можемо побачити таких мазайлів, які за будь-яку ціну хочуть відірватися від усього українського, нервово сіпаються і скрегочуть зубами від думок про розвиток національної культури Чому вони так роблять? Незрозуміло.
Ведуча: Справді, антипатріотизм - велика проблема українського народу. Невже, зневажаючи рідну мову і культуру, люди відчувають себе вищими за інших? Невже наша доля-доля безбатченків? Ні, вірю, що в моїй країні не буде мазайлів, а житимуть лише справжні громадяни, свідомі свого національного обов'язку.
Звучить аудіозапис пісні на слова В. Баранова «До українців». Демонструються слайди
Ведучий: Наш ровесник з Луганщини,студент Київського національного університету ім. Тараса Шевченка Констянтин Перцовський у листі до редакції газети « Голос України» написав:
Я не люблю сала, не ношу вишиванки. Я не перепливав Дніпра і не вмію танцювати гопак. На моєму столі не лежить « Кобзар», а на стіні не висять рушники.
Три найважливіші для мене слова я сказав російською.
Я – українець?
Я вболіваю за «Динамо», за Кличків і Клочкову. Я бачив цю землю з ілюмінатора «Боїнга»,але повернувся. Мені не потрібні неонові міста й силіконові жінки. Я не житиму там, де вулиці без назв, а люди не знають, що таке ім`я по батькові. Я залишуся тут. Тут земля ще не охолола від вогню і ще не стерлися на плитах імена незабутніх предків.
Тут дівчата читають у метро і пишуть вірші на парах з термодинаміки. Тут на грошах зображені поети, а не президенти. Тут жартують смішно й усміхаються чесно. З серця не викреслити п’ятої графи.
Я – Українець.
Я люблю вузькі вулиці Львова і харківські проспекти. Мені рідні безтурботна Одеса, діловий Донецьк і легендарна Полтава.
Я люблю стук підборів на Хрещатику, скрип снігу в Карпатах і шерех гальки на південному узбережжі Криму. Мені ніколи не забути української колискової і поцілунку на Андріївському узвозі.
Мені часто сниться неосяжне небо і поле соняшників. Мій син народиться тут.
Я – Українець!
Ведуча. Дорогі друзі, маймо сміливість серцем і душею впевнено сказати: «Ми – українці!» Хай усіх нас єднає належність до великого народу. Плекаймо всі разом ту мову, яка дісталась нам у спадок від наших пращурів.
На сцену виходять усі учасники свята зі свічками у руках і читають «Молитву» Ольги Яворської
Гріховний світ вирує неспроста.
Підступний демон ще керує нами,
Та піднімається нетлінно над віками
Велична постать вічного Христа.
О Господи, знайди нас всіх, знайди,
Бо ми блукаєм хащами ще й нині,
Прости гріхи й провини безневинні
І до спасіння всіх нас поведи.
О Господи, зціли нас всіх, зціли,
Всели в серця неопалиму мрію,
Щоб ми, пізнавши віру і надію,
Жорстокий світ добром перемогли.
Моя прекрасна українська мово,
Найкраща пісня в стоголоссі трав,
Кохане слово, наше рідне слово,
Яке колись Шевченко полюбив.
Ти все знесла: насмішки і зневаги,
Бездушну гру ворожих лжеідей,
Та сповнена любові і відваги
З- за ґрат летіла птахом до людей.
Ти наш вогонь на темнім полі битви,
Невинна кров, пролита в боротьбі.
Тебе вкладаєм тихо до молитви
І за спасіння дякуєм тобі.